Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 402/428/16-ц, пославшись на рішення ЄСПЛ у справі “М. С. проти України” відступила від правової позиції ВСУ про обов’язок суду брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір’ю, крім тих випадків, коли є виняткові обставини (такі висновки ВСУ містяться у рішеннях по справах № 6-2445цс16 та № 6-564цс17).
Велика Палата вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Відповідний висновок щодо правильного застосування норм права при визначенні місця проживання дитини міститься у постанові від 17 жовтня.
Велика Палата роз’яснила, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором: не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою. Разом з тим згідно з ратифікованою Конвенцією про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, що узгоджується з нормами Конституції України та законів України. Тому саме її норми зобов’язані враховувати суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Крім того, відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу: дитина може бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що її стосується, безпосередньо або через представника чи відповідний орган. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу – матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
Варто враховувати, що законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
З огляду на зазначене, ВС залишив в силі рішення нижчих судів, які, залишивши дитину з батьком, виходили з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання та психологічний стан. Зокрема, зібрані докази свідчать про те, що батько постійно піклується про дитину, бере участь у духовному та фізичному розвиткові; за межами шкільного навчання дитина відвідує додаткові заняття з іноземної мови, гуртки, є членом клубу дитячого боулінгу; батько вчить з дитиною уроки; на час розгляду справи дитина має більшу прихильність до батька; саме у пбатька наявне упоряджене жиле приміщення, створено умови належного виховання та розвитку дитини. За бажанням сина батько не заперечує спілкування з матір’ю та бабами.
Нагадаємо, Велика Палата радить виходити з найкращих інтересів дитини й у справах по надання дозволу на виїзд за кордон. Але слід памятати що суд не дозволить вивезти дитину всупереч волі батька, якщо невідомі країна і період поїздки. За розвитком судової практики у справах щодо дітей можна слідкувати у Verdictum.
