ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР: ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ТА ВИКОНАННЯ

Форма договору

Шлюбний договір можуть укладати як особи, котрі подали заяву про реєстрацію шлюбу, так і саме подружжя (ст. 92 СКУ).

Аби укласти шлюбний договір до реєстрації шлюбу, якщо його стороною виступає непов­нолітня особа, потрібна письмова згода її бать­ків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.

Шлюбний договір укладають у письмовій формі та нотаріально посвідчують. Коли шлюб­ний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності в день реєстрації шлюбу. Якщо ж його уклало подружжя — у день його нотаріального посвідчення.

Предмет шлюбного договору

Шлюбним договором регулюють майнові від­носини між подружжям, визначаючи їхні май­нові права та обов’язки (ч. 1 ст. 93 СКУ). Як правило, ним сторони узгоджують: яке майно вважатимуть особистою приватною власніс­тю, а яке — спільною сумісною; порядок поді­лу цього майна у випадку розлучення, а також майнові обов’язки стосовно дітей. Найчастіше в шлюбному договорі йдеться про майно знач­ної вартості, наприклад, про нерухомість, кош­товності, автомобілі, обладнання, цінні папери тощо.

Скажімо, у шлюбному договорі можуть за­значити, що майно, набуте в шлюбі, є спіль­ною сумісною власністю, тоді частки — рівні; або ж визначити інший розподіл часток. Щодо майна, набутого в результаті підприємницької діяльності, то його іноді визначають як осо­бисту приватну власність того, хто займається підприємницькою діяльністю. Іноді в шлюбних договорах передбачають, що укладення будь- яких угод у зв’язку з підприємницькою діяльніс­тю одного з подружжя не потребує отримання згоди іншого з подружжя.

Також у шлюбному договорі подружжя може вирішити долю майна, набутого до шлюбу, — воно стає або спільною сумісною власністю, або залишається особистою приватною. Усе ж найчастіше сторони шлюбного договору погод­жуються, що таке майно залишається особис­тою приватною власністю.

Окрім того, подружжя може обумовити в до­говорі долю майна, набутого за договором да­рування чи як спадок. А саме визначити: воно стає спільною сумісною/частковою власністю або особистою приватною. Як передбачено в ст. 57 СКУ майно, набуте в шлюбі на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, вважають особистою приватною власністю. Сторони шлюбного договору можуть відійти від цього правила й вирішити, що таке майно стає спільною сумісною власністю. Таким чи­ном, за майбутнього поділу майна застосову­ватимуть саме це положення шлюбного дого­вору.

Щодо права власності на інше майно, набу­те подружжям у шлюбі, то сторони можуть домовитися про обмеження дії норми про за­рахування його до спільної сумісної власності подружжя. Тобто вони вважатимуть таке май­но спільною частковою власністю або особис­тою приватною власністю кожного з них. Таке право їм надає ч. 2 ст. 97 СКУ

До того ж у шлюбному договорі можна про­писати порядок поділу майна в разі розірван­ня шлюбу. Найчастіше тут визначають частки кожного з подружжя або обирають інший прин­цип поділу. Приміром, майно належатиме тому, на кого воно зареєстроване.

Також згідно із ч. 5 ст. 97 СКУ сторони мо­жуть внести до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Так. часто сторони обумовлюють обов’язок економно розпоряджатися коштами сім’ї або вести облік витрат тощо.

За шлюбним договором заборонено передава­ти у власність одному з подружжя нерухомість та інше майно, право на яке підлягає держреєстрації (ч. 5 ст. 93 СКУ). Це означає, що шлюбний договір не може підміняти інші правочини, як, наприклад, купівлю-продаж чи дарування.

За шлюбним договором можна також переда­ти майно не у власність, а в користування сім’ї. Так, ч. 1 ст. 97 СКУ дозволяє визначати в шлюб­ному договорі майно, яке дружина/чоловік пе­редає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з одруженням. Здебільшого весільні подарунки визнають спільною суміс­ною власністю, однак подружжя може й інак­ше вирішити це питання. Наприклад, визначити частку кожного з подружжя або обрати інший принцип поділу подарунків.

У шлюбному договорі можна визначити май­нові права та обов’язки подружжя як батьків (ч. 2 ст. 93 СКУ).

Отже, у шлюбному договорі подружжя може вирішити: з ким проживатимуть діти у випад­ку розлучення, їхнє матеріальне забезпечення, передання в користування певних речей (неру­хомого майна), виплату аліментів тощо. Згідно із ч. 4 ст. 97 СКУ сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх ді­тей, а також інших осіб. Поза тим, шлюбним договором не можна зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СКУ

Іноді в шлюбному договорі визначають ще й порядок користування житлом. Тож, згід­но зі ст. 98 СКУ якщо у зв’язку з одруженням один із подружжя оселиться в житловому при­міщенні, що належить іншому з подружжя, тоді сторони в шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя вільне прописати в ньому про ви­селення з житлового приміщення того з под­ружжя, хто вселився в нього, у разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї. Також можна домовитися про прожи­вання в житловому приміщенні, котре нале­жить одному з подружжя чи виступає їхньою спільною власністю, їхніх родичів (батьків, ді­тей від попередніх шлюбів).

Шлюбний договір може містити домовленість про надання утримання одному з подружжя,не­зважаючи на непрацездатність та потреби в ма­теріальній допомозі. Якщо в шлюбному дого­ворі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із под­ружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого на­пису нотаріуса. Також шлюбний договір може передбачати припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Вирішувати особисті відносини між подружжям та відносини між ними й дітьми в шлюбному договорі заборонено.

Окрім того, ч. 4 ст. 93 СКУ гарантує відносну рівність сторін шлюбного договору. Адже він не може ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище. Водночас зако­нодавство не містить визначен­ня поняття й ознак такого ста­новища, тобто це оціночне по­няття. Тож у кожному окремому випадку сторона спору мусить доводити своє надзвичайно не­вигідне матеріальне становище.

Сам по собі факт поділу майна за шлюбним договором у нерів­них частках чи визначення пев­ного правового режиму майна не вважають надзвичайно невигід­ним для когось із подружжя, ос­кільки в цьому полягає особ­ливість шлюбного договору.

Чинність шлюбного договору

Шлюбний договір діє, як правило, протягом шлюбу. Проте сторони можуть домовитися й про інше. Так, у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії й строки тривалості окремих прав та обов’язків, а також чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу (п. 2.5 гл. 5 р. II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріуса­ми України, затвердженого наказом Мін’юсту України від 22.02.12 р. № 296/5).

Зміна та розірвання шлюбного договору

Законодавством заборонено змінювати умови шлюбного договору в односторонньому поряд­ку (ст. 100 СКУ). Внести зміни до нього мож­на за взаємною згодою обох із подружжя. Таку угоду потрібно нотаріально посвідчити.

Окрім того, на вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду можуть змінити. А підставою будуть інтереси одного з подружжя, дітей, а також непрацездатних пов­нолітніх дочки, сина, що мають істотне зна­чення. Іноді в шлюбному договорі передбача­ють обставини, настання яких буде підставою для перегляду умов договору, наприклад, зміна курсу валют, народження дітей тощо. Якщо суд вирішив змі­нити умови шлюбного догово­ру— вони наберуть чинності в момент набрання судовим рі­шенням законної сили.

Одностороння відмова від шлюбного договору (як і од­ностороння зміна його умов) не допускається — ст. 101 СКУ Але спільна відмова под­ружжя від шлюбного догово­ру цілком можлива. Тоді за вибором подружжя права та обов’язки, встановлені шлюб­ним договором, припиняють­ся з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього. Знову-таки, цей нюанс мож­на передбачити й урегулюва­ти ще в момент укладення шлюбного дого­вору. Наречені чи подружжя вправі окресли­ти в шлюбному договорі як порядок відмови від нього, так і правові наслідки для кожної зі сторін. Відмова від договору мусить бути письмово й нотаріально посвідченою.

На вимогу одного з подружжя шлюбний до­говір можна розірвати за рішенням суду з під­став, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання (ст. 102 СКУ). Скажімо, це може бути хвороба одного з под­ружжя чи втрата майна, яке приносило дохід. Очевидно, якщо сторони за взаємною згодою не можуть вирішити питання про розірвання договору — справа дійде до суду.

Вирішуючи справу про розірвання шлюб­ного договору, суд керуватиметься і загальни­ми нормами цивільного законодавства, а саме ст.ст. 651 —654 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ). Так. суд розірве або змінить умо­ви договору на вимогу однієї зі сторін, якщо друга сторона вчинила істотне порушення умов договору та в інших випадках, встановле­них договором або законом (ч. 2 ст. 651 ЦКУ). Істотним є таке порушення, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розра­ховувала при укладенні договору.

Також шлюбний договір можливо розірвати у зв’язку з істотною зміною обставин (ст. 652 ЦКУ). Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Але для цього необхідна одночасна наявність декількох об­ставин.

Цікаво, що згідно зі ст. 652 ЦКУ сторони не вправі вимагати повернення виконаного ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо іншого не встанов­лено договором або законом. Проте якщо до­говір змінено або розірвано у зв’язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Як і зміна чи відмова, так і розірвання шлюб­ ного договору за взаємною згодою сторін потребує викладення в письмовій формі й но­таріального посвідчення.

Визнання шлюбного договору недійсним

Суд може визнати недійсним шлюбний до­говір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені (ст. 103 СКУ). Підстави для цього відображено в ЦКУ Зокрема, якщо зміст шлюб­ного договору суперечить цивільному законо­давству, інтересам держави й суспільства, його моральним засадам, порушено вимоги щодо дієздатності, свободи волевиявлення (ст.ст. 203, 223,225 ЦКУ), наявна помилка чи обман щодо обставин, що мають істотне значення (ст.ст. 229, 230 ЦКУ), правочин учинено під впливом фі­зичного чи психічного тиску або тяжкої обста­вини (ст.ст. 231,233 ЦКУ).

Шлюбний договір можуть визнати недійсним як повністю, так і частково. Нагадаємо: недійс­ність окремої частини правочину не має наслід­ком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього не­дійсної частини (ст. 217 ЦКУ).

Тетяна КАРП’ЯК, юрист Адвокатського об’єднання Arzinger, м. Львів