Емоційне вигорання: що робити і хто винен?

Спочатку я опишу синдром вигорання і скажу кілька слів про те, як його можна розпізнати. Потім спробую розповісти про підґрунтя, на якому виникає цей синдром, а також дати кілька порад по роботі з синдромом вигорання і як можна цьому запобігти.

Легке вигорання

Хто не знає про симптоми вигорання? Я думаю, кожна людина коли-небудь їх відчувала. Ми виявляємо у себе ознаки виснаження, якщо пережили великий емоційний тиск, здійснили щось масштабне. Наприклад, якщо ми готувалися до іспитів, працювали над проектом, писали дисертацію чи виховували двох маленьких дітей. Буває, що на роботі треба було докласти чимало зусиль, були якісь кризові ситуації, або, наприклад, під час епідемії грипу лікарям доводилося дуже багато працювати.

У таких випадках виникають такі симптоми, як дратівливість, відсутність бажань, розлади сну (коли людина не може заснути, або, навпаки, спить тривалий час), зниження мотивації, людина відчуває себе некомфортно, можуть проявлятися депресивні симптоми. Це нескладний варіант вигорання на рівні реакції, фізіологічна і психологічна реакція на надмірне напруження. Коли ситуація закінчується, симптоми зникають самі собою. У цьому випадку можуть допомогти вихідні дні, час для себе, сон, відпустка, заняття спортом. Якщо ми не поповнюємо запаси енергії за допомогою відпочинку, організм переходить в режим економії сил.

Насправді, і тіло, і психіка влаштовані так, що можуть витримати значне напруження — адже людям іноді доводиться багато працювати, досягати якихось значних цілей. Проблема полягає в іншому: якщо виклик не закінчується, тобто людина по-справжньому не може відпочити, постійно перебуває у стані стресу, якщо вона постійно відчуває, що до неї пред’являються якісь вимоги, вона завжди стурбована чимось, відчуває страх, постійно пильна, чогось очікує, це призводить до перенапруження нервової системи — напружуються м’язи, виникає біль. Деякі люди у сні починають скреготати зубами — це може бути одним із симптомів перенапруження.

Хронічне вигорання

Якщо напружений стан стає хронічним, то вигорання виходить на рівень розладу.

У 1974 році психіатр з Нью-Йорка Фройденбергер вперше опублікував статтю про волонтерів, які працювали у соціальній сфері від імені місцевої церкви. У цих людей були симптоми, схожі на депресію. В їх анамнезі він виявляв завжди одне і те ж: спочатку ці люди були в абсолютному захваті від своєї діяльності. Потім цей захват поступово починав зменшуватися. І в кінцевому підсумку вони вигоріли до стану жменьки попелу. У всіх було виявлено подібну симптоматику: емоційне виснаження, постійна втома. При одній лише думці, що завтра потрібно йти на роботу, у них виникало відчуття втоми. У них були різні тілесні скарги, вони часто хворіли. Це була одна з груп симптомів.

Що стосується їхніх почуттів, то вони більше не мали сили. Сталося те, що він назвав дегуманізацією. Змінилося їхнє ставлення до людей, яким вони допомагали: спочатку це було любляче, уважне ставлення, потім воно перетворилося на цинічне, негативне. Також погіршилися відносини з колегами, виникло почуття провини, бажання піти, покинути це все. Вони працювали менше і робили все по шаблону, як роботи. Ці люди вже не були здатні, як колись, вступати у відносини і не прагнули цього.

Така поведінка має певну логіку. Якщо у мене більше немає емоційних сил, тоді я не можу любити, слухати, а інші люди стають для мене тягарем. Я більше не можу їм відповідати, їхні вимоги для мене надмірні. Тоді починають діяти автоматичні захисні реакції. З точки зору психіки, це дуже розумно.

Третьою групою симптомів автор статті назвав зниження продуктивності. Люди були незадоволені своєю роботою і своїми досягненнями. Вони почували себе безсилими, не відчували, що досягають якихось успіхів. Вони відчували, що не отримують того визнання, на яке заслуговують.

Провівши це дослідження, Фройденбергер виявив, що симптоми вигорання не корелюють з кількістю робочих годин. Чим більше хтось працює, тим більше страждає від цього його емоційна сила. Емоційне виснаження зростає пропорційно до кількості робочих годин, але дві інші групи симптомів — продуктивність і дегуманізація — майже не змінюються. Людина продовжує бути продуктивною якийсь час. Це вказує на те, що вигорання має свою власну динаміку. Це більше, ніж просто виснаження. На цьому ми ще зупинимося.

Стадії вигорання

Потім починається недбале ставлення до власних потреб. Людина більше не приділяє собі увагу, менше займається спортом, у неї залишається менше часу для людей, для себе, вона менше розмовляє з іншими.

На наступній стадії у людини немає часу для врегулювання конфліктів, тому вона їх витісняє, а пізніше навіть перестає їх сприймати. Вона не бачить, що на роботі, вдома, з друзями є якісь проблеми. Вона відступає. Ми бачимо щось схоже на квітку, яка поступово в’яне.

Надалі втрачаються будь-які почуття до себе. Люди більше вже не відчувають себе. Вони всього лише машини, верстати і вже не можуть зупинитися. Через деякий час вони відчувають внутрішню порожнечу і, якщо це триває й надалі, то стають депресивними. На останній, дванадцятій стадії людина повністю зламана. Вона хворіє — тілесно і психічно, відчуває відчай, часто присутні думки про суїцид.

Одного разу до мене прийшов пацієнт з емоційним вигоранням. Прийшов, сів у крісло, видихнув і сказав: «Я радий, що я тут». Він виглядав виснаженим. Виявилося, що він навіть не зміг подзвонити мені, щоби домовитися про зустріч — його дружина набрала телефонний номер. Я запитав його тоді, наскільки це терміново. Він відповів, що дуже терміново. Тоді я домовився з ним про першу зустріч в понеділок. В день зустрічі він зізнався: «Всі вихідні дні я не міг гарантувати, що не вистрибну з вікна. Мій стан був настільки нестерпним».

Це був дуже успішний бізнесмен. Його співробітники про це нічого не знали — йому вдалося приховати від них свій стан. І дуже довгий час він приховував це від своєї дружини. На одинадцятій стадії вона це помітила. Він все ще продовжував заперечувати свою проблему. І лише коли уже не міг більше жити, під тиском ззовні, він був готовий щось зробити. Ось так далеко може завести синдром вигорання. Звичайно, це екстремальний приклад.

Від ентузіазму до відрази

Щоби більш простими словами позначити те, як проявляє себе емоційне вигорання, можна вдатися до опису німецького психолога Матіаса Буріша. Він описав чотири етапи.

Перший етап виглядає абсолютно нешкідливо: це ще не зовсім вигорання. Це та стадія, коли потрібно бути уважним. Саме тоді людиною рухає ідеалізм, якісь ідеї, захопленість. Але вимоги, які вона постійно пред’являє до себе, надмірні. Вона надто багато вимагає від себе протягом тижнів і місяців.

Другий етап — це виснаження: фізичне, емоційне, тілесна слабкість.

На третій стадії зазвичай починають діяти перші захисні механізми. Що робить людина, якщо вимоги надмірні? Відбувається дегуманізація. Це реакція протидії, для того щоб виснаження не збільшувалось. Інтуїтивно людина відчуває, що їй потрібен спокій, і в меншій мірі підтримує соціальні відносини. Ті відносини, які повинні існувати, тому що без них не обійтися.

Тобто, в принципі, це правильна реакція. Але тільки та сфера, де ця реакція починає діяти, не є вдалою. Людині потрібно бути спокійнішою щодо тих вимог, які їй висуваються. Але саме це їй не вдається — піти від запитів і претензій.

Четвертий етап — це посилення того, що відбувається на третьому етапі, термінальна стадія вигорання. Буріш називає це «синдром відрази». Це означає, що людина більше не відчуває жодної радості. У ставленні до всього виникає відраза. Наприклад, якщо я з’їв гнилу рибу, у мене почалась блювота, а наступного дня, коли я чую запах риби, у мене виникає відраза. Тобто це захисна реакція після отруєння.

Причини вигорання

Говорячи про причини, загалом розрізняють три сфери. Це індивідуально-психологічна сфера, коли у людини виникає сильне бажання віддатися цьому стресу. Друга — соціально-психологічна, або громадська — це тиск ззовні: різні модні течії, якісь суспільні норми, вимоги на роботі, дух часу.

Наприклад, вважається, що кожного року потрібно вирушати в подорож — і якщо я не можу, тоді я не відповідаю людям, що живуть в даний час, їх способу життя. Цей тиск може відбуватись в прихованій формі, і може спричинити вигорання.

Більш драматичні вимоги — це, наприклад, вимоги пролонгованого робочого часу. Сьогодні людина перепрацьовує і не отримує за це оплати, а якщо вона цього не робить, її звільняють. Постійні перепрацювання — це витрати, притаманні капіталістичній епосі.

Отже, ми виділили дві групи причин. З першою ми можемо працювати в психологічному аспекті, в межах консультування, а в другому випадку потрібно щось змінювати на рівні політичному, на рівні профспілок.

Але є ще й третя причина, пов’язана з організацією систем. Якщо система надає окремій людині занадто мало свободи, занадто багато відповідальності, якщо відбувається мобінг (цькування), тоді люди піддаються дуже великому стресу. І, звичайно, необхідна реструктуризація системи. Необхідно розвивати організацію по-іншому, вводити коучинг.

Сенс не можна купити

Ми обмежимося розглядом групи психологічних причин. В екзистенціальному аналізі ми емпіричним шляхом встановили, що причиною емоційного вигорання є екзистенціальний вакуум. Емоційне вигорання можна розуміти як особливу форму екзистенціального вакууму. Віктор Франкл описував екзистенціальний вакуум як страждання через почуття порожнечі та відсутності сенсу.

Дослідження, проведене в Австрії, під час якого було протестовано 271 лікаря, показало наступні результати. Виявилося, що у тих лікарів, які вели наповнене змістом життя і не страждали від екзистенціального вакууму, майже не виникало вигорання, навіть якщо вони працювали протягом багатьох годин. Ті ж лікарі, у яких виявився відносно високий рівень екзистенціального вакууму, в своїй роботі демонстрували високі показники вигорання, навіть якщо працювали меншу кількість годин.

З цього можна зробити висновок: сенс купити не можна. Гроші нічого не дають, якщо я на своїй роботі страждаю від порожнечі та відсутності сенсу. Ми не можемо це компенсувати.

Синдром вигорання ставить нас перед питанням: чи дійсно я бачу сенс у тому, що роблю? Сенс залежить від того, відчуваємо ми персональну цінність в тому, що робимо, чи ні. Якщо ми слідуємо за уявним змістом: кар’єрою, соціальним визнанням, любов’ю оточуючих, тоді це помилковий або удаваний сенс. Він вартує нам великих зусиль і викликає стрес. І, як наслідок, у нас виникає дефіцит наповненості. Тоді ми переживаємо спустошення — навіть коли розслабляємося.

На іншому полюсі знаходиться такий спосіб життя, де ми відчуваємо наповненість — навіть якщо втомлюємося. Наповненість, незважаючи на втому, не призводить до вигорання.

Узагальнюючи, можна сказати наступне: вигорання — кінцевий стан, який з’являться внаслідок тривалого створення чогось без переживання в аспекті наповненості. Тобто якщо в тому, що я роблю, я відчуваю сенс, те, що я роблю, — це добре, цікаво і важливо, якщо я радію цьому і хочу це робити, тоді вигорання не відбувається. Але ці почуття не потрібно плутати із натхненням. Ентузіазм необов’язково пов’язаний з виконанням — це більш прихована від інших, більш скромна річ.

Чому я віддаю себе?

Ще один аспект, до якого нас підводить тема вигорання, — це мотивація. Чому я роблю щось? Якщо я не можу подарувати своє серце тому, що роблю, якщо мене це не цікавить, я роблю це з якихось інших причин, тоді я в якомусь сенсі брешу.

Це наче я когось слухаю, але думаю про щось інше. Я не присутній. Але якщо я не присутній на роботі, у своєму житті, тоді я не можу отримувати за це винагороду. Мова не про гроші. Так, я, звичайно, можу заробляти, але персонально не отримую винагороди. Якщо я не присутній серцем в якійсь справі, а використовую те, що роблю, як засіб для досягнення цілей, тоді я зловживаю ситуацією.

Наприклад, я можу почати якийсь проект, тому що він обіцяє мені великі гроші. І я майже не можу відмовитися і якось цьому протистояти. Таким чином ми можемо спокуситись на якийсь вибір, який потім приведе нас до вигорання. Якщо це відбувається лише одного разу, то, можливо, це не так погано. Але якщо це триває протягом багатьох років, тоді я просто проходжу повз своє життя. Чому я віддаю себе?

І тут, до речі, може бути вкрай важливим, щоб у мене таки виник синдром вигорання. Тому що, ймовірно, я не можу сам зупинити напрямок свого руху. Мені потрібна стіна, з якою я зіткнуся, якийсь поштовх зсередини, щоб я просто не міг продовжувати рухатися і переглянув свої дії.

Приклад з грошима, напевно, найбільш поверхневий. Мотиви можуть бути набагато глибшими. Наприклад, я можу хотіти визнання. Мені потрібна похвала від іншого. Якщо не задовольнити ці потреби, я стаю неспокійним. Зовні цього зовсім не видно — тільки близькі люди можуть це відчути. Але, ймовірно, я навіть не буду про це з ними говорити. Або сам не усвідомлюю, що у мене є такі потреби.

Або, наприклад, мені обов’язково потрібна впевненість. Я пізнав злидні в дитинстві, мені доводилося доношувати старий одяг. За це мене висміювали, я соромився. Можливо, навіть моя сім’я голодувала. Я не хотів би ще раз таке пережити.

Я знав людей, які стали дуже багатими. Більшість з них дійшли до синдрому вигорання. Тому що для них це було первинним мотивом — у будь-якому разі запобігти злидням, щоби знову не стати бідним. З одного боку, це зрозуміло. Але це може призвести до надмірних вимог, які ніколи не закінчаться.

Щоб люди протягом тривалого часу були готові слідувати за такою удаваною, помилковою мотивацією, за їх поведінкою повинна стояти нестача чогось, психічно відчутний дефіцит, якась біда. Цей дефіцит приводить людину до самоексплуатації.

Цінність життя

Як я розумію своє життя? На підставі цього я можу розробляти свої цілі, згідно з якими живу. Ці установки можуть бути від батьків чи людина розвиває їх у собі сама. Наприклад: я хочу чогось досягти. Або: я хочу мати трьох дітей. Стати психологом, лікарем або політиком. Таким чином людина сама для себе визначає цілі, яким вона хоче слідувати.

Це абсолютно нормально. У кого з нас немає цілей? Але якщо цілі стають змістом життя, якщо вони стають занадто великою цінністю, то ведуть до ригідної, застиглої поведінки. Тоді ми докладаємо всіх зусиль заради досягнення поставленої мети. І все, що ми робимо, стає засобом досягнення мети. А це не несе в собі власної цінності, а представляє лише корисну цінність.

«Як добре, що я буду грати на скрипці!» — це проживання власної цінності. Але якщо я хочу бути першою скрипкою на концерті, тоді, граючи якийсь твір, я буду постійно порівнювати себе з іншими. Я знаю, що мені потрібно ще вправлятися, грати і грати, щоб досягти мети. Тобто у мене переважає орієнтація на ціль за рахунок орієнтації на цінність. Таким чином виникає дефіцит внутрішнього ставлення. Я роблю щось, але в тому, що я роблю, немає внутрішнього життя. І тоді моє життя втрачає життєву цінність. Я сам знищую внутрішній зміст заради досягнення цілей.

А коли людина таким чином нехтує внутрішньою цінністю речей, недостатньо приділяє цьому уваги, виникає недооцінка цінності власного життя. Тобто, я використовую час свого життя на ціль, яку перед собою поставив. Це призводить до втрати відносин і до невідповідності самому собі. При такому неуважному ставленні до внутрішніх цінностей і цінності власного життя виникає стрес.

Все, про що ми зараз говорили, можна узагальнити наступним чином. Той стрес, який призводить до вигорання, пов’язаний з тим, що ми занадто довго, без почуття внутрішньої згоди робимо щось без відчуття цінності речей і себе. Таким чином ми приходимо до стану переддепресії.

Це буває також коли ми робимо дуже багато всього, просто заради того, щоби зробити. Наприклад, я готую обід, щоби він швидше був готовий. Я радію, коли все вже позаду. Але якщо ми радіємо з того, що щось вже закінчилось, це свідчить про те, що ми не бачимо цінність в наших діях. А якщо вони не мають цінності, тоді я не можу сказати, що мені подобається це робити, що для мене це важливо.

Якщо у нашому житті є занадто багато таких елементів, тоді ми радіємо, що життя проходить повз. Отже, нам подобається смерть, знищення. Якщо я просто щось роблю, це не життя — це функціонування. А ми не маємо права занадто багато функціонувати — ми повинні стежити, щоб у всьому, що ми робимо, ми жили, відчували життя. Щоб воно не пройшло повз нас.

Вигорання — це психічний рахунок, який нам виставляють за довге відчужене ставлення до життя. Це те життя, яке не є по-справжньому моїм.

Той, хто більше ніж половину часу зайнятий речами, які він робить неохоче, чи не дарує цьому своє серце, не відчуває при цьому радість, той, раніше чи пізніше, зіткнеться із синдромом вигорання. Скрізь, де я в своєму серці відчуваю внутрішню згоду щодо того, що я роблю, там я захищений від вигорання.

Профілактика вигорання

Як можна працювати із синдромом вигорання і як можна йому запобігти? Багато що вирішується саме собою, якщо людина розуміє, з чим пов’язаний синдром вигорання. Якщо розуміти це щодо себе чи щодо своїх друзів, можна почати вирішувати задачу, поговорити із собою або з друзями про це. Чи повинен я продовжувати жити таким чином?

Я сам відчував себе так два роки тому. Я мав намір протягом літа написати книгу. З усіма паперами я поїхав на свою дачу. Приїхав, озирнувся, пішов погуляти, поговорив із сусідами. Наступного дня я робив те ж: подзвонив друзям, ми зустрілися. На третій день знову. Я подумав, що вже повинен був почати. Але особливого бажання не відчув. Я спробував нагадати собі, що треба, що чекає видавництво — це вже був тиск.

Тоді я згадав про синдром вигорання і сказав собі: напевно, мені потрібно більше часу, і моє бажання напевно повернеться. Я дозволив собі спостерігати. Адже бажання приходило щороку. Але того року воно не прийшло, і до кінця літа я навіть не відкрив цю папку. Я не написав жодного рядка. Замість цього я відпочивав і робив чудові речі. Потім я почав вагатися, як мені до цього ставитися — як до чогось поганого чи як до хорошого? Виходить, я не зміг, це була невдача. Тоді я сказав собі, що це розумно і добре, що я вчинив саме так. Справа в тому, що я був трохи виснажений, бо перед літом було дуже багато справ, весь академічний рік був дуже насиченим.

Тут, звичайно, у мене була внутрішня боротьба. Я дійсно думав і осмислював те, що в моєму житті є важливим. В результаті, я засумнівався в тому, що написання книги є настільки важливою справою. Набагато важливіше побути тут, прожити цінні відносини, — якщо це можливо, пережити радість і не відкладати це постійно на потім. Ми не знаємо, скільки у нас залишилося часу.

Взагалі, робота із синдромом вигорання починається з розвантаження. Можна зменшити обсяг обов’язків, делегувати щось, розділити відповідальність, ставити реалістичні цілі, критично розглядати наявні очікування. Це велика тема для обговорення. Тут ми дійсно натрапляємо на дуже глибокі структури екзистенції. Тут йдеться про нашу позицію по відношенню до життя, про те, щоб наші установки були автентичними, відповідали нам.

Якщо синдром вигорання має вже більш виражену форму, потрібно піти на лікарняний, фізично відпочити, звернутися до лікаря, при більш легких розладах корисним буде лікування в санаторії. Або просто влаштуйте гарний час для себе, поживіть в стані розвантаження.

Але проблема в тому, що багато людей, які мають синдром вигорання, не можуть собі цього дозволити. Або людина йде на лікарняний, але продовжує пред’являти до себе надмірні вимоги — таким чином вона не може вийти зі стану стресу. Люди страждають від докорів сумління. А в стані хвороби посилюється вигорання.

Короткочасно можуть допомогти медикаменти, але це не вирішення проблеми. Тілесне здоров’я — це основа. Але також потрібна і робота над власними потребами, внутрішнім дефіцитом, над установками та очікуваннями по відношенню до життя. Потрібно подумати, як зменшити тиск соціуму, як можна самому себе захистити. Іноді навіть подумати про те, щоб змінити місце роботи. У найважчому випадку, який я бачив у своїй практиці, людині треба було 4-5 місяців звільнення від роботи. А опісля — новий стиль роботи — в іншому випадку через кілька місяців люди знову вигорають. Звичайно, якщо людина працює до виснаження протягом 30 років, то їй складно змінити ситуацію, але це необхідно.

Запобігти синдрому вигорання можна завдяки двом простим запитанням:

1) Для чого я це роблю? Для чого я вчуся в інституті, для чого я пишу книгу? Який у цьому сенс? Чи є це для мене цінністю?

2) Чи подобається мені робити те, що я роблю? Чи люблю я це робити? Чи відчуваю я, що це добре? Настільки добре, що я роблю це охоче? Чи приносить мені те, що я роблю, радість? Можливо, не завжди справи складатимуться таким чином, але почуття радості та задоволення повинні переважати.

Зрештою я можу задати інше, більш масштабне питання: чи хочу я заради цього жити? Якщо я буду лежати на смертному ложі й оглянуся назад, чи хочу я, щоби виявилось, що я заради цього жив?

Источник:  http://www.uamodna.com/articles/emociyne-vygorannya-scho-robyty-i-hto-vynen