Бекграунд. Ця книжка почалася з іншої.
Іспанський журналіст і письменник Антоніо Ітурбе вирішив розпочати журналістське розслідування після того, як натрапив у книжці канадійського колеги Альберто Мангеля The Library at Night («Нічна бібліотека») на згадку про те, що в концтаборі Аушвіц ІІ Біркенау, у сімейному блоці №31, була крихітна таємна бібліотека лише з восьми книжок. І працювала вона попри сувору заборону нацистів. Щовечора книжки ретельно ховали, а щоранку так само потайки діставали й користувалися під час навчання дітей і дорослих.
Уривок про цей факт з праці Мангеля Ітурбе виніс одним з епіграфов до своєї книжки.
Прототипом головної героїні оповіді є чеська єврейка Діта Полахова (у дівоцтві), яку 1943 року з мамою і татом доправили в Аушвіц з Терезінського гетто. Їй було тоді 14 років.
Уже після виходу друком книжки Антоніо Ітурбе вперше зустрівся з Дітою Краус (після одруження) у Празі, куди вона раз на рік приїжджає з Ізраїлю, де живе з кінця 1940-х років з чоловіком, дітьми й онуками.
На момент написання автором післямови до своєї книжки – 2019 рік – Діті Краус було 90 років. І навіть у такому поважному віці вона випромінює оптимізм, щороку відвідує рідну Прагу, зберігає силу й енергію для здійснення різних планів.
«Вчіть ваших дітей не відчувати ні до кого ненависті, вчіть їх приймати інакшість людей» (Діта Краус).
Видавництво: Vivat
Наклад: 1400 примірників
Сюжет. Перебуваючи в концтаборі, юна Едіта Адлерова постійно ставила собі найважливіше питання з-поміж інших: «Чому?»
- Чому 1939 року вона, дев’ятирічна дівчинка, ідучи з мамою вранці містом, відчула як уся Прага здригається мов від землетрусу?
- Чому кількома роками пізніше їхню родину вигнали з власної затишної оселі й відвезли в Терезин у гетто?
- Чому євреїв треба ненавидіти?
- Чому блок №31 існує?
- Чому Бог забрав тата? І чому помер голова блоку №31 Фреді Хірш, людина, яка мала безмежну повагу серед усіх тамтешніх в’язнів?
Через багато років страждань, дорослішання, опановування нового життя на землі обітованій Діта знайде відповіді на всі свої дитячі «чому». А поки вона, 14-річна бібліотекарка, щойно сміливо й мужньо взяла на себе смертельно небезпечні зобов’язання бути хранителькою восьми старих і сильно пошарпаних книжок – найбільшого скарбу в умовах, коли не залишилося більше нічого. Лише книжки, мрії та спогади. Саме вони дали змогу їй вистояти й пережити найжахливіше. Коли щодня перед очима пролітали десятки й сотні облич і тіл, розчиняючись у газових камерах. Коли вона тремтіла від страху на ранкових і вечірніх перевірках, намагаючись нічим не видати есесівцям, що під сукнею у неї сховані книжки. Коли табірний лікар Менгеле пробурював її очима, наче чекав слушного моменту, щоб забрати її на свої страшні експерименти над людьми.
Книжки нацисти забороняли, бо вони дуже небезпечні, адже заохочують думати. А щодо мрій, то в голові Діти зберігається величезний альбом зі спогадами. І їх вона ховає так само ретельно, як і книжки під сукнею.
Усі вісім книжок Діта поступово прочитала. І часто в найгірші моменти уявляла себе одним з героїв тих оповідей: бравим вояком Швейком, графом Монте-Крісто. А ще серед табірних книжок був старий і обдертий атлас світу. І попри його жахливий стан, Діта відчувала безмежну насолоду, торкаючись пальцями звивистих ліній берегів, перетинаючи подумки океани й моря, очима подорожуючи гірськими масивами, шепочучи назви міст: Лісабон, Пекін, Лондон, Монтевідео, Оттава… Книжка Герберта Веллса «Нариси історі» стала на багато місяців її персональним «учителем». Збірку есеїв Зігмунда Фрейда і трактат з геометрії дівчина також із цікавістю опанувала. А ось у книжці «Російська граматика» вона нічого не зрозуміла. Проте їй подобалося роздивлятися загадкові літери.
Коли старший сімейного блоку №31 Фреді Хірш уперше побачив Діту, то зрозумів, що саме вона має стати бібліотекаркою. Бо він побачив у тендітній дівчинці-підлітку потужну силу й сміливість воїна. Саме такою Едіта й була. Саме цю внутрішню силу й пронесла крізь усе непросте життя.
Постать Фреді Хірша відіграє в книжці значну роль. Для мешканців 31-го блоку він був непересічною людиною, взірцем для всіх, прикладом сміливості, розсудливості й мудрості. Оскільки був безпосереднім керівником Діти і саме він посвятив її у таємницю бібліотеки й цієї украй відповідальної роботи, дівчина прониклася до Хірша повагою. Він надихав її вірити й не здаватися навіть тоді, коли інші ухвалювали рішення припинити боротися. А ще Фреді першим збагнув, що Діта мала рідкісний дар – перетворювати жменьку аркушів на свій особистий Всесвіт. І дівчина стала не просто бібліотекаркою, а цілителькою, що лікувала книжки й доглядала їх…
Упродовж усієї оповіді Діта або розносить замовлені книжки, або сама читає їх, або уявляє себе одним з героїв, або обережно складає чи ремонтує сильно пошкоджені палітурки й сторінки. Вона наче живе в цих книжках. І крізь призму сприйняття себе в уявних літературних світах і власних мріях-спогадах перед читачем постає буденність життя в концтаборі.
Це така собі «книжка про книжки» й про те, як вони можуть допомагати, коли більше, здавалося б, ніхто й ніщо не врятує. Устами Діти й інших героїв в оповіді звучать доволі великі цитати з відомих творів.
Книжки були для Діти джерелом мужності, натхнення і втечі від жахіть реальності. Але ніколи неможливо втекти від неї остаточно. Хай вона уникнула смерті, проте рано чи пізно мала опинитися перед іншою правдою, раніше від неї (і багатьох інших) прихованою. Ідеться про сенс існування сімейного блоку № 31. З перших сторінок читача може дратувати невідповідність описуваного тому, що він загалом знає про Аушвіц з історії. Проте поступово автор підводить до розв’язання суперечливого внутрішнього питання не лише Діти, а й нас, читачів: чому цей блок взагалі існує? Як таке було можливо? У чому був сенс? Дівчина зрештою дізналася правду й про мету блоку № 31, і про смерть Фреді Хірша. І їй довелося прийняти те, що здавалося дивним, неможливим і несправедливим. Але, як казала часто мама Діти, «Це війна, Діто». І в ній найжахливішими є навіть не фізичні страждання, а те, що несамовитий тілесний і душевний біль людини використовують для набагато огидніших діянь…
Автор побудував оповідь від третьої особи, яка детально й поступово розгортає полотно подій з 1943-го до 1945-го року, до моменту звільнення в’язнів табору військами союзників. Книжка написана як художній роман з живими діалогами, чіткими й однозначними образами, добре відтвореними емоціями всіх героїв. Кілька сюжетних ліній роману мають початок і фінал, тож у читача не залишається питань щодо долі певного персонажа. До того Ітурбе використав вдалу структуру твору: кожний з 32 розділів пронумерований, а деякі ще мають ще й дату. Окрім епілогу й післямови є окремий додаток, де автор дав перелік подальшої долі кількох героїв книжки – реальних осіб. А у фінальному розділі «Сім чудесних років» Антоніо Ітурбе описав історію створення своєї книжки, знайомство з Дітою (її чоловік Отто Краус) на той момент уже помер), її дітьми й друзями, а також власні роздуми про свою героїню, про життя її прототипа й про те, що з ними відбулося. Ці розділи багато важать, адже це така своєрідна персоналізація і міцніший зв’язок з героями твору. А майже всі вони були реальними людьми. І автору варто подякувати за те, що розповів історію їх усіх.
Вам сподобається, якщо: ви загалом цікавитеся темами Голокосту, Другої світової війни, феномену зла тощо. І якщо ви ще й любите «книжки про книжки».
Вам не сподобається, якщо: ви волієте в художньому творі відчути більше емоцій. Адже ця книжка написана журналістом, тож здебільшого оповідь повільна, сильно деталізована, місцями навіть нудна. Стиль автора стерильний і виважений як у науковому дослідженні, без упередженого ставлення і симпатій тому чи іншому герою. Проте саме таке подання однієї з найжахливіших подій в історії людства дає можливість спокійно про це читати.
Головна причина прочитати: хоч у творі й ідеться про людей і їхніх мучителів в Аушвіці, лейтмотив оповіді інший. Часто реальність, у якій людина живе, насправді є ширмою задля геть іншої чиєїсь мети. І коли людина зрештою розуміє, що весь час несвідомо брала участь у чужій виставі, це шокує. Нова правда виявляється цинічнішою за попередню, і людина може її не прийняти.