Автор: Дарон Аджемоґлу, Джеймс А. Робінсон
Видавництво: Наш Формат
Рік видання: 2016
Палітурка: тверда, матова
Книгу «Чому нації занепадають» можна придбати на сайті видавництва «Наш Формат»
«Надзвичайно амбітна праця, що вільно стрибає між історичними епохами та країнами світу, прагне дати відповідь на важливе питання – чому одні нації багатіють, а інші – ні». New York Times
«Від початку до кінця сповнена історичних фактів, одночасно розумних і захопливих», Observer (Great Britain)
«Чому нації занепадають» – справді потужна книга. Асемоглу та Робінсон розкривають одну з найважливіших проблем у суспільствознавстві, що у продовж століть непокоїла провідних мислителів, і пропонують відповідь, блискучу в своїй простоті та силі. Захопливий текст – суміш історії, політології й економіки змінить наші уявлення про економічний розвиток. Читати – ОБОВ’ЯЗКОВО», Стівен Левітт, співавтор книги «Фрікономіка» “
Сьогодні для людей, які приймають рішення та беруть на себе відповідальність у нашій країні, ця книга має бути обов’язковою до прочитання.” Олександр Саврук, декан Києво-Могилянської бізнес школи [kmbs]
Про авторів
Дарон Аджемоґлу – професор кафедри економіки Гарвардського університету. У 2005 році був нагороджений медаллю Джона Бейтса Кларка, яку вручають економістам віком до 40 років за вклад у розвиток економічної думки. Входить до десятки найбільш цитованих економістів світу. Попри те, що основним колом інтересів Аджемоглу є динамічні моделі ринку праці, найбільшої популярності досягли його спільні з Джеймсом Робінсоном праці.
Джеймс Робінсон – економіст і політолог. Професор Школи публічної політики імені Гарріса Університету Чикаґо. Вивчав економіку у Лондонській школі економіки, Університеті Варвік та Єльському університеті. Визнаний у світі спеціаліст із питань Латинської Америки та Африки.
Рецензія.
Книга була прочитана мною на початку літа цього року в електронному вигляді і на російській мові. Під час читання виникала думка, про придбання паперової версії книги, книга дуже цікава написана і там подані досить аргументовані думки.
Основна думка: країна стає багатою, коли в неї при владі стоїть демократична влада і вона цілеспрямовано розвиває інститути, які сприяють розвитку підприємництва і вільного ринка, так звані інклюзивні інститути. Якщо ж влада робить так, що розвитку підприємництва ставлять палки у колеса і основна мета викачування ресурсів з економіки і збагачення лише однієї верстви населення (меншиства) – то нації, не бачити заможності, як своїх вух.
Хоча можна сказати, що книзі чогось не вистачає, але чого саме – вирішувати Вам.
Хотілося б порекомендувати цю книгу нашим депутатам, міністрам та усім чиновникам, для більш кращого уявлення, для чого їх вибрав народ. І напевно, що не для їхнього особистого збагачення, а для створення таких умов, щоб бізнес розвивася і надходили інвестиції.
Уривок
Екстрактивні та інклюзивні економічні інститути
Країни вирізняються рівнем економічного успіху, оскільки мають різні інститути, правила, що визначають роботу економіки, та стимули для мотивації людей. Уявімо підлітків у Північній та Південній Кореї — що вони очікують від життя? На Півночі діти живуть у бідності, без підприємницької ініціативи, творчості чи адекватної освіти, що підготувала би їх до професійної діяльності. Більша частина освітнього багажу, який вони здобувають у школах, — це пропаганда на підтримку легітимності режиму. Книг мало, про комп’ютери немає й мови. Після закінчення школи кожен мусить іти в армію на 10 років. Ці підлітки знають, що вони не зможуть мати приватної власності, розпочати власний бізнес чи стати багатими, навіть при тому, що багато людей заради виживання займаються незаконною діяльністю. Діти також знають, що в них немає законного доступу до ринків, де можна використати свої вміння або кошти для купівлі потрібних чи омріяних товарів. Підлітки непевні навіть щодо того, які ж права їм надані.
Діти на Півдні здобувають гарну освіту і відчувають підтримку, що заохочує їх докладати зусиль і досягати успіху в обраній професії. Південна Корея має ринкову економіку, побудовану на приватній власності. Підлітки Південної Кореї знають, що в разі успіху їхньої підприємницької діяльності вони згодом споживатимуть плоди своїх інвестицій і зусиль. Вони можуть поліпшити умови свого життя, купити машину, будинок і медичне обслуговування.
На Півдні держава підтримує економічну діяльність. Тому підприємці можуть позичати гроші в банках і на фінансових ринках, іноземні компанії — вступати в партнерство з південнокорейськими фірмами, люди — отримати позику на придбання житла. За великим рахунком, на Півдні ви вільні створити власний бізнес. На Півночі — ні. На Півдні ви можете наймати робітників, продавати свої продукти і послуги та витрачати за власним бажанням гроші на ринку. На Півночі є лише чорний ринок. Такі різні правила — це інститути, під якими живуть Північна і Південна Корея.
Інклюзивні економічні інститути, на зразок тих, що існують у Південній Кореї чи США, заохочують великі маси людей до участі в економічній діяльності, яка дає змогу розкрити їхні таланти й уміння, зробити вибір за власним бажанням. Щоб бути інклюзивними, економічні інститути мають шанувати приватну власність, неупереджену систему права й надання публічних послуг[2] для створення конкурентного середовища, у якому люди можуть здійснювати обмін і домовлятися. Має також бути гарантія можливості відкривати новий бізнес і обирати свій кар’єрний шлях.
Контраст між Південною та Північною Кореєю, а також між США та Латинською Америкою демонструє загальний принцип. Інклюзивні економічні інститути стимулюють економічну діяльність, зростання продуктивності й економічний добробут. Головною є гарантія права на приватну власність, оскільки лише це стимулюватиме власників таких прав інвестувати й підвищувати продуктивність. Бізнесмен, якого очікує пограбування, експропріація чи втрата прибутку через шалені податки, навряд чи захоче працювати, не кажучи вже про інвестування та інновації. Однак такі права мають існувати для абсолютної більшості членів суспільства.
У 1680 році уряд Англії провів перепис населення своєї Вест-Індської колонії на Барбадосі. Згідно з цим переписом, із загальної кількості населення острова близько 60 тисяч осіб майже 39 тисяч — африканські раби, котрі перебували у власності третини населення. Насправді це була власність 175 найбільших плантаторів цукрової тростини, які також володіли майже всім островом. Ці великі плантатори мали гарантовані й добре дотримані права власності на свою землю і навіть на рабів. Якщо один плантатор бажав продати рабів іншому, він міг це зробити і бути певним, що суд підтвердить договір.
Чому? Із 40 суддів і охоронців права на острові 29 були великими плантаторами. Крім того, вісім найвищих військових чинів також були великими плантаторами. Попри чітко визначені, гарантовані й охоронювані права власності й договори для еліти острова, Барбадос не мав інклюзивних економічних інститутів. Дві третини його населення становили раби, котрі не мали доступу до освіти чи економічних перспектив та можливості проявити свої таланти і вміння. Інклюзивні економічні інститути потребують убезпечення прав власності й економічних можливостей для широких мас, а не лише для еліти.
Безпека прав власності, закон, публічні послуги і підтримка свободи укладати договори й здійснювати обмін лежать на державі, на інститутах зі здатністю примусово підтримувати порядок, запобігати крадіжкам і розбою та забезпечувати виконання договорів між приватними особами. Щоб добре функціонувати, суспільство потребує й інших публічних послуг: доріг і транспортної мережі для транспортування товарів; публічної інфраструктури для розвитку економічної діяльності; а також певних основних правил і норм для запобігання шахрайству і злочинам.
Хоча значна частина цих публічних послуг може надаватися ринком і приватними особами, рівень координації для здійснення цієї діяльності у великих масштабах прямо вказує на потребу існування центральних повноважних органів. Отже, держава неминуче тісно пов’язана з економічними інститутами як сила, що підтримує закон і порядок, захищає приватну власність і часто виступає головним провайдером публічних послуг. Інклюзивні економічні інститути потребують і використовують державу.
Економічні інститути Північної Кореї чи колоніальної Латинської Америки (описані вище mita, encomienda, repartimiento) не мають цих властивостей. У Північній Кореї немає приватної власності. У колоніальній Латинській Америці існувала приватна власність лише для іспанців, а власність корінних жителів була зовсім не убезпечена. У жодному типі суспільства великі маси населення не мали можливості ухвалювати економічні рішення на власний розсуд: вони підкорялися масовому примусу. У жодному типі суспільства не було випадку, щоб державна влада надавала публічні послуги, які стимулюють добробут.
У Північній Кореї держава побудувала освітню систему для пропаганди, але виявилася безсила проти голоду. У колоніальній Латинській Америці держава зосереджувалася на примусі тубільців. Жодне суспільство в таких умовах не могло мати вільної конкуренції чи неупередженої законодавчої системи. У Північній Кореї законодавство перебувало в руках правлячої Комуністичної партії, а в Латинській Америці воно виступало інструментом для дискримінації великих мас населення. Інститути з протилежними властивостями до тих, якими наділені інклюзивні, ми називаємо екстрактивними економічними інститутами. Екстрактивними, бо такі інститути створені для відбирання доходів і благ в однієї суспільної групи на користь іншої.
