Нова редакція Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вже діє декілька років, однак досі викликають жваві дискусії проблемні питання, пов’язані з певними процедурами. Так, механізм санації, прописаний в законодавстві, видається неповним та далеким від ідеалу.
Вирішити питання про вихід зі скрутної ситуації, боржник і кредитори можуть самостійно. Для цього необхідно лише скласти та затвердити план санації боржника, однак санація є дієвим методом лише в тому разі, якщо є інвестори або інші додаткові джерела надходження грошових коштів, за рахунок яких може бути проведено повний розрахунок з кредиторами. По суті, і законодавець, і господарський суд надає право вибору останнім самостійно визначитися з деталями санації, та не встановлює істотних обмежень, а також не перевіряє нюанси фінансового оздоровлення.
Базовий принцип полягає в тому, що план санації повинен бути погоджений кредиторами, заборгованість перед якими перевищує половину загальної заборгованості боржника. План санації також обов’язково необхідно узгодити зі всіма забезпеченими кредиторами, адже в іншому випадку, він не буде затверджений господарським судом.
План санації приймається на зборах кредиторів простою більшістю голосів, присутніми на яких повинні бути 2/3 кредиторів. І після його затвердження судом (це, мабуть, єдина функція суду у цій процедурі) підприємство отримує план роботи на півроку, або ж на цілий рік.
На практиці виникають багато проблемних питань, декількома з них є відмова арбітражним керуючим від кредитних договорів та збільшення статутного капіталу боржника. Більш детально розглянемо саме їх.
Відмова від правочинів(договорів) боржника, вчинених до порушення провадження у справі про банкрутство
Пункт 10 ст. 28 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачає, що керуючий санацією у тримісячний строк з дня прийняття рішення про санацію має право відмовитися від правочинів (договорів) боржника, вчинених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю або частково, якщо:
- виконання правочину (договору) завдає збитків боржнику;
- правочин (договір) є довгостроковим (понад один рік) або розрахованим на одержання позитивних результатів для боржника в довгостроковій перспективі, крім випадків випуску продукції з технологічним циклом, більшим за строки санації боржника;
- виконання правочину (договору) створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника.
Сторона правочину (договору), щодо якого прийнято рішення керуючим санацією про відмову від його виконання, має право в тридцятиденний строк з дня прийняття рішення керуючим санацією вимагати в установленому порядку відшкодування збитків, які виникли через відмову від виконання договору, в процедурі провадження у справі про банкрутство.
Однак, дане положення не можливо застосовувати до кредитних правовідносин, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
Таким чином, виконанням договору є вчинення дій щодо встановлення, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків. Права і обов’язки, які виникають із таких дій, становлять зміст цивільно-правового зобов’язання.
Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Статтею 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Отже, для виконання кредитного договору необхідне вчинення сторонами передбачених умовами договору дій, які призводять до встановлення між ними кредитного правовідношення.
Таке відношення встановлюється між сторонами з часу отримання позичальником від банку кредиту.
З настанням цієї події договір як підстава для виникнення кредитного правовідношення у повному обсязі вважається таким, що відбувся.
Правовідношення, що виникло, є зобов’язанням. У подальшому сторони в залежності від суб’єктивного становища виконують обов’язок вчинити дію чи здійснюють вимоги, визначені змістом правовідношення, відповідно до умов договору, тобто виконують зобов’язання.
Порядок виконання та припинення зобов’язання регулюється ЦК України.
Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частина 10 статті 28 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»передбачає можливість відмови від невиконаного повністю або частково договору, а тому положення цієї норми не можуть розглядатися як спеціальна законна підстава припинення кредитного зобов’язання у названий спосіб.
У випадку відмови від кредитного договору ця норма може бути застосована за умови врахування положень частини 2статті 1056 ЦК України, якою передбачено можливість відмови позичальника від одержання кредиту, що по суті означає відмову від вступу у кредитне зобов’язання, визначене кредитним договором.
З урахуванням положень статей 626, 509 та 1054 ЦК України слід дійти висновку, що спірний стан відносин між сторонами безпосередньо охоплюється змістом юридичного факту невиконання позичальником встановленого зобов’язанням обов’язку повернення кредиту і сплати процентів, а до змісту юридичного факту невиконання договору ці обставини мають пряме, але опосередковане зобов’язанням відношення, відображають факт порушення встановленого на виконання договору цивільного права.
Можливість припинення зобов’язання шляхом відмови керуючого санацією від договору у процедурі банкрутства боржника ЦК України не передбачена.
Згідно зі статтею 205 Господарського кодексу України, яка врегульовує припинення господарського зобов’язання у разі неможливості виконання, встановлено у частині п’ятій, що у разі неспроможності суб’єкта господарювання через недостатність майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом, а підставою припинення зобов’язань за його участі у такому випадку є його ліквідація.
Отже, підстави для відмови керуючим санацією від кредитних договорів з метою припинення зобов’язання відсутні. Відповідно, не виникають підстави для наслідкового припинення договорів застави та іпотеки, якими забезпечено виконання зобов’язання.
Право відмови від договору (правочину), передбачене частиною 10 статті 28 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», повинне розумітися як відмова від вчинення дій, які можуть встановити нові кредитні зобов’язання боржника на підставі вчинених до порушення справи про банкрутство позичальника кредитних договорів за наявності інших умов застосування такого права, які визначені цією нормою.
Збільшення статутного капіталу боржника:
Відповідно до ст. 32 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
1. З метою відновлення платоспроможності боржника може бути передбачено збільшення статутного капіталу боржника в розмірі, встановленому планом санації.
Емісія акцій та облігацій акціонерного товариства – боржника здійснюється виключно для переведення зобов’язань товариства у цінні папери в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
2. Учасники боржника мають переважне право на придбання частки, пропорційно до частки, належної учаснику, у порядку, передбаченому законом. Акціонери боржника мають переважне право на придбання додаткових акцій боржника, які розміщуються, у порядку, передбаченому законом.
3. У разі визнання випуску додаткових акцій боржника таким, що не відбувся, або недійсним кошти, отримані боржником від осіб, які придбали додаткові акції боржника, повертаються таким особам поза черговістю, встановленою цим Законом.
Ідея запропонованого методу в цілому полягає в збільшенні мінімального розміру майна боржника, що гарантує інтереси його кредиторів, на суму, що відповідає його поточним грошовим зобов’язанням, шляхом:
– Емісії акцій і облігацій боржника – акціонерного товариства для переведення зобов’язань боржника в цінні папери;
– Збільшення статутного капіталу боржника.
В обох випадках переважним правом на придбання додаткових акцій, облігацій або нерозподіленого частки в статутному капіталі боржника наділяються, відповідно, його акціонери і учасники, що повинно гарантувати боржнику захист від здобуття контролю недружніми особами в процедурі санації.
Передбачуваний результат такого методу – збільшення чистих активів боржника і, як прямий наслідок цього, поліпшення чотирьох залежних від активів показників боржника, від яких прямо випливає висновок про ймовірність його банкрутства (рентабельності активів). При наявності позитивної динаміки за перерахованими показниками звіт керуючого санацією, передбачений статтею 36 Закону про банкрутство, повинен в ідеалі містити впевнений висновок про відсутність підстав для припинення процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Якими б позитивними не здавалися перспективи збільшення статутного капіталу боржника в процедурі санації, практична дієвість даного методу є надзвичайно сумнівною.
По-перше, статутний капітал боржника за жодних обставин не може сприйматися як універсальна гарантія відновлення його платоспроможності. Навіть провівши повний розрахунок з конкурсними кредиторами за рахунок статутного капіталу боржника (в тому числі сформованого безгрошовими вкладами), останній в силу відсутності грамотного менеджменту, зваженого економічного планування або стагнації займаного їм сектора економіки на ринку незабаром після формального припинення провадження у справі про банкрутство ризикує повернутися до вихідної точки перевищення його зобов’язань над активами. Чи встигнуть учасники або акціонери боржника за цей час відновити оплачений статутний капітал хоча б до його первісного (досанаціонного) значення – однозначну відповідь на це питання отримати неможливо.
По-друге, необхідною умовою для збільшення статутного капіталу боржника – товариства з обмеженою відповідальністю є внесення усіма учасниками своїх вкладів у повному обсязі (стаття 52 Закону України «Про господарські товариства»), що в багатьох випадках з боржниками, які заснували ТОВ до 2010 року, не має місця на момент порушення провадження у справі про банкрутство. Відповідно, збільшення статутного капіталу такого боржника повинно передувати внесення усіма учасниками своїх вкладів у повному обсязі. Така поведінка учасників боржника, що зазнає труднощів з платоспроможністю, в нинішніх реаліях українського бізнесу виглядає практично неймовірною.
По-третє, як зазначалося раніше, емісія акцій та облігацій боржника, так само як збільшення його статутного капіталу, робить такого боржника більш уразливим для потенційних недружніх поглинань, панацеєю від яких, як показує практика корпоративних спорів останніх років, не є і закріплене законодавцем переважне право учасників / акціонерів боржника на придбання додатково емітованих цінних паперів або часток у статутному капіталі.
Так чи інакше говорити про ефективність збільшення статутного капіталу в українських реаліях права неспроможності можливо лише з точки зору віддаленої перспективи, в якій сама процедура банкрутства перестане використовуватись як спосіб отримати державну індульгенцію на невиконання зобов’язань боржника перед кредиторами або як дієвого методу отримання зацікавленими особами контролю над активами боржника.
Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що санація – це ефективний інструмент, який допомагає узгодити порядок дій по виведенню підприємства з кризи. Визнати таку практику вигідною для кредиторів в повній мірі не можна, так як за рішенням судів права кредиторів по відношенню до боржника істотно звужуються на термін введення санації, і, як показує практика, санація, ще не дає сто відсоткових гарантій виконання боржником свої зобов’язань перед кредиторами. Правда, якщо заборгованість, яка може викликати неплатоспроможність боржника, виникає вже після затвердження плану санації, процедура банкрутства може бути ініційована до закінчення терміну санації на підставі таких нових вимог кредиторів. Але і в даному випадку боржник може шляхом підготовчих дій мінімізувати такі ризики.
ПЕТРОВА ОЛЕНА
асоційований партнер ЮФ ILF, адвокат, арбітражний керуючий
Видання: «Аудитор України», 12 (229), 2014.
