Розвиток постіндустріального суспільства збільшує роль інтелектуальної власності в усьому світі і особливо в Україні, враховуючи курс нашої країни на європейську інтеграцію і розвиток вільного ринку. Разом з тим, у законодавчому регулюванні ряду інститутів, пов’язаних із правом інтелектуальної власності, є певні спірні моменти, які можуть викликати труднощі на практиці, зокрема, при відчуженні відповідних прав. У першу чергу це стосується об’єктів інтелектуальної власності.
Як відомо, спільною сумісною визнається власність двох і більше осіб без визначення конкретних часток. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України майно, придбане подружжям за час шлюбу, вважається їх спільною сумісною власністю, якщо інше не передбачено договором або законом.
Закон не включає в перелік такого майна об’єкти інтелектуальної власності, зокрема, комп’ютерні програми, винаходи, торговельні марки, твори науки, літератури і мистецтва. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя – це також окремий об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, в який входять всі види майна, у тому числі внесок у статутний капітал. Якщо права на такі об’єкти придбані в період шлюбу, то вони можуть розцінюватися як особиста приватна власність одного з подружжя, якщо тільки отримані в результаті: дарування, спадкування, придбання за особисті кошти або за час окремого проживання подружжя у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
В інших випадках придбана у шлюбі власність вважається спільною сумісною і, відповідно, її відчуження вимагає згоди обох з подружжя, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно з ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу при укладенні договорів одним із подружжя діє презумпція згоди другого з подружжя. Однак, така згода має бути надана у письмовому вигляді – для укладення договорів щодо цінного майна, а для договорів з обов’язковим нотаріальним посвідченням або державною реєстрацією така письмова згода має бути ще і нотаріально засвідчена.
На практиці ж часто вищевказані об’єкти авторського права і промислової власності (наприклад, товарні знаки і фірмові найменування) продаються фізичними особами без згоди другого з подружжя, при тому, що такі угоди виходять за межі дрібних побутових угод. Відзначимо, що в даний час такі договори обов’язково реєструються в Державній службі інтелектуальної власності України, яка також не вимагає згоди іншого з подружжя. У результаті один із подружжя має можливість звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним.
Особливої актуальності такі ситуації набувають у зв’язку з численними суперечками під час поділу спільно набутого у шлюбі майна при розлученні. У таких випадках можливо розрізнити момент виникнення права на об’єкт інтелектуальної власності і момент отримання авторської винагороди. У випадку, коли об’єкт авторського права був створений до вступу в шлюб, а реалізований під час шлюбу, після розлучення виникає питання щодо визнання відповідних коштів спільною сумісною власністю. І навпаки, у разі набуття права на об’єкти інтелектуальної власності під час шлюбу з відчуженням цього права після розлучення, виникає питання про необхідність згоди колишнього чоловіка.
У ряді країн Євросоюзу питання спільної сумісної власності подружжя на об’єкт інтелектуальної власності регулюється чіткими нормами, в українському ж законодавстві на даний момент подібної норми немає.
Таким чином, при купівлі прав на об’єкт інтелектуальної власності краще унебезпечити себе і запросити письмовий дозвіл чоловіка або дружини правовласника на відчуження прав, що надалі допоможе уникнути судових позовів про визнання договору недійсним.
Источник: LexLiga
