Наприкінці минулого року, 13.10.2020 року, Верховний Суд прийняв по справі № 712/9213/18 доволі несподіване рішення.
Суть справи
Працівниця пішла у відпустку та захворіла. Життєва ситуація. Всі б засмутились – відпустка зіпсована, а ще й потрібно отримувати згоду роботодавця на продовження відпустки. Працівниця вирішила, що заяву на продовження відпустки (чи то перенесення її на період після лікарняного) їй подавати роботодавцю не потрібно. А все тому, що трудове законодавство (на думку працівника) не містить вимоги про обов’язкове написання такої заяви. Тому після виходу по закінченню лікарняного та за ним відпочинку повернулась на роботу. І була здивована, що вже була звільнена за відсутність на роботі по нез’ясованій причині. Конфлікт, суд.
А що ж в суді?
Верховний Суд вирішив, що відтепер його позиція така:
Особливе місце в системі конституційних прав людини й громадянина посідають соціальні права і свободи, які надають людині можливість задовольняти свої соціальні потреби та інтереси.
Соціальні права та свободи людини і громадянина – це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров`я.
Одним з основних серед соціальних прав та свобод людини є право на відпочинок.
… Забезпечення повноцінної реалізації права на відпочинок і гарантує досягнення мети надання основної та додаткової відпустки, обумовленої необхідністю подальшого належного виконання працівником посадових (функціональних) обов`язків.
Отже, коротше та своїми словами…
З аналізу Закону Про відпустки № 504 , КЗпПр та вказаних у них норм законодавства можна зробити висновок, що конкретний період надання відпустки узгоджується між працівником та роботодавцем з урахуванням інтересів кожної сторони правовідносин саме в період укладання графіку відпусток, підписання графіку працівником, та потім написанням заяви на відпустку, безпосередньо перед відпусткою.
… З буквального тлумачення пункту 1 частини другої статті 80 КЗпП України та статті 11 Закону № 504/96-ВР відпустка саме продовжується у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.
Тобто ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не передбачає звернення працівника з заявою про продовження відпустки, як не передбачає і необхідності отримання на це згоди роботодавця, оскільки період надання відпустки сторонами уже узгоджено, однак неможливість її використання саме у зазначені в наказі дати спричинена обставинами, які не залежать від волі жодної зі сторін.
Єдиним обов`язком працівника є повідомлення роботодавця про тимчасову непрацездатність, яка засвідчена у встановленому порядку, тобто шляхом видачі листа непрацездатності.
При цьому ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не передбачають саме і виключно письмової форми повідомлення про тимчасову непрацездатність. І таке повідомлення може бути вчинене у будь-який спосіб. А надання листа непрацездатності можливе після виходу з відпустки, що буде підтвердженням правомірності такого продовження і унеможливить обмеження прав працівника та не порушить прав роботодавця, який за відсутності належного підтвердження настання тимчасової непрацездатності не позбавлений можливості прийняти рішення про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності.
Як випливає із Постанови, робітник може не тільки у письмовий спосіб, а у будь-який, повідомити про непрацездатність, та спокійно продовжити відпочивати після одужання, бо відпустка продовжується автоматично.
Також в тексті постанови є зауваження, що якби працівниця воліла перенесення відпустки на інший період, тоді вона мала б отримати згоду роботодавця, а якщо це продовження на термін дії листка непрацездатності, тоді такої письмової згоди не потрібно.
Детальніше в тексті самої постанови
Рішення
Працівника поновити на посаді, стягнуи з роботодавця суму грошей середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника. Допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на посаді та в частині стягнення.
Постанова Верховного Суду від 13.10.2020 р. у справі № 712/9213/18
