ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФРАНЧАЙЗИНГУ В ЄС

Договір комерційної концесії (для європейців та американців зрозуміліший термін — “франчайзинг”) уже протягом багатьох років доводить, що він достатньо успішний комерційний механізм для просування товарів та послуг на ринку. Історія розвитку цього договору сягає часів Середньовіччя, нової актуальності він набув у 30-ті роки минулого сторіччя з початком формування глобального світового ринку товарів. Сьогодні ні для кого не дивина побачити відомий фаст-фудівський заклад, супермар­кет чи, наприклад, готель у Києві, Парижі, Буенос-Айресі, Сіднеї… Все це зразки впро­вадження франчайзингу на ділі.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФРАНЧАЙЗИНГУ В ЄС

За загальноєвропейським тлумаченням до­говір франчайзингу — це договір, згідно з яким одне підприємство — франчайзер в обмін на пряму або непряму фінансову винагороду на­дає іншому підприємству — франчайзі право використовувати франшизу для просування на ринку певних товарів і послуг. Франшизу виз­начено як пакет прав промислової та інтелек­туальної власності, що стосуються торговель­них марок та найменувань, торгових символів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, авторських прав, ноу-хау або патен­тів, які підлягають використанню при пере­продажу товарів або наданні послуг кінцевим споживачам.

Основним документом, котрий сьогодні ре­гулює відносини франчайзингу на території ЄС, є Регламент № 330/2010 (чинний до 2022 року). Варто вас попередити про особливість цього Регламенту. У ньому жодним словом не згадується франчайзинг як такий. Цей доку­мент установлює особливості застосування ч. З ст. 101 Договору про функціонування ЄС до ок­ремих категорій вертикальних угод та узгодже­них практик. У документі йдеться, зокрема, про вертикальні угоди з придбання або продажу то­варів чи послуг, коли такі угоди укладають між неконкуруючими підприємствами та які містять угоди щодо передання або використання прав інтелектуальної власності. А це не що інше, як франчайзингова угода!

Важливо згадати також про Європейський кодекс з етики франчайзингу 1972 року, реко­мендований Європейською федерацією фран­чайзингу. Він знайшов відображення в національному законодавстві європейських країн. Однак Бельгія, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Іспанія, Велика Британія імплементували норми Кодексу з власними застереженнями та доповненнями.

Загалом механізм франчайзингу в ЄС — пред­мет регулювання значної кількості норматив­но-правових актів. Зокрема, тих, що регулюють питання укладення господарських (комерцій­них) договорів, правовідносин у сфері захисту об’єктів права інтелектуальної власності, ви­робництва, інвестицій, лізингу, оренди, захис­ту прав споживачів, страхування, комерційної таємниці. Сюди можна додати відносини посе­редництва, а також трудові.

Наголосимо, охорону виключних майнових прав на об’єкти права інтелектуальної влас­ності в рамках франчайзингових угод здійсню­ють за нормами міжнародних договорів у сфері захисту прав інтелектуальної власності.

Терміна “франчайзинг” в українському законодавстві не впроваджено. Натомість є його аналог — комерцій­на концесія. За договором комерційної кон­цесії одна сторона (правовласник) зобов’язується за плату надати другій стороні (користувачу) право користуван­ня відповідно до її вимог комплексом належ­них цій стороні прав із метою виготовлен­ня та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг (ст. 1115 ЦКУ).

Як бачите, вітчизняне правове поле оперує поняттями “правовласник” (він- такий “франчайзер”) та “користувач” (це той самий “франчайзі”).

АНТИМОНОПОЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ У ФРАНЧАЙЗИНГУ

Регламент № 330/2010, як згадано, координує франчайзингові правовідносини в особливий спосіб. Фактично маємо норми, що регулю­ють конкуренцію на ринку ЄС. Він закріплює, зокрема, перелік положень, внесення яких до договору франчайзингу недопустимо, бо вони призводять до грубого порушення умов кон­курентного права. Цікаво, інші істотні умови договору франчайзингу європейський зако­нодавець залишає поза увагою. Тож сторони договору мають достатньо широкий простір для визначення його умов. Причинами тако­го “вільного” підходу до регулювання відно­син франчайзингу буде те, що врегулювати механізм франчайзингу нормами якогось єди­ного законодавчого документа просто немож­ливо. Через це мусимо керуватися загальними положеннями, що регулюють певні види пра­вовідносин у ЄС (наприклад, щодо укладення господарських договорів між суб’єктами госпо­дарювання, передачі об’єктів права інтелекту­альної власності).

Цікаве, на нашу думку, обмеження сфери дії Регламенту № 330/2010 залежно від частки франчайзера на ринку. У документі навіть пе­редбачено порядок розрахунку таких часток. Наскільки точно можна підрахувати свою част­ку на ринку за згаданою методикою — запи­тання дискусійне.

Регламент № 330/2010 фактично забороняє включати в договір франчайзингу й ті умови, які, цитуємо: “ймовірно обмежать конкуренцію та зашкодять споживачам, або які не є необхід­ними для настання наслідків у вигляді підвищен­ня ефективності”.

Під зобов’язаннями про утримання від кон­курентних дій слід тлумачити будь-які прямі або опосередковані зобов’язання, які змушу­ють франчайзі:

• не виробляти, придбавати, продавати або перепродавати товари чи послуги, що конку­рують із контрактними товарами або послу­гами;
• придбавати у франчайзера або в іншого підприємства, визначеного франчайзером, біль­ше 80% загального обсягу контрактних закупі­вель товарів або послуг франчайзі або їх замін­ників на відповідному ринку, розрахованих на основі вартості, або коли такими є стандарти галузевої практики, на основі обсягу закупівель за попередній календарний рік.

Перелік так званих жорстких обмежень стосується:

•  можливості франчайзі визначати ціну продажу;
• обмеження території, на якій можна продавати товари або послуги;
•  заборони активних або пасивних про­дажів кінцевим користувачам — чле­нам системи вибіркової дистрибуції (під “вибірковою дистрибуцією” слід розуміти систему дистрибуції, за якої постачальник зобов’язується продавати контрактні това­ри або послуги прямо або опосередковано лише дистриб’юторам, вибраним на основі спеціальних критеріїв. Але за умови, коли такі дистриб’ютори зобов’язуються не про­давати товарів або послуг неуповноваже- ним дистриб’юторам у межах території, визначеної постачальником для функціо­нування такої системи (п. 1 ст. 1 Регламенту № 330/2010));
•  заборони перехресних поставок між дистриб’юторами в межах системи вибір­кової дистрибуції;
•  обмеження можливості франчайзера продавати компоненти як запасні частини кінцевим користувачам або ремонтникам або іншим надавачам послуг, не уповнова­женим франчайзі на проведення ремонту або обслуговування його товарів.

При укладенні договору франчайзингу сторони мають аналізувати його умови на відповідність ось та­ким вертикальним обмеженням та зага­лом антимонопольному законодавству Євросоюзу.

При укладенні договору франчайзингу на те­риторії ЄС слід ураховувати перелічені забо­рони. В іншому разі така угода, з огляду на ч. 2 ст. 101 Договору про функціонування ЄС, авто­матично вважатиметься недійсною.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ФРАНЧАЙЗИНГУ В ДЕЯКИХ КРАЇНАХ ЄС

Пгз укладенні договору франчайзингу, який діятиме на території ЄС, слід мати на увазі, шо норми внутрішнього законодавства країни можуть відрізнятися від загальних норм acquis communautaire (актів законодавства ЄС).

Візьмемо, скажімо, регулювання механізму франчайзингу в таких європейських країнах, як Франція, Італія, Іспанія, Великобританія.

Франція

У Франції правовідносини франчайзингу вре­гульовано нормами Торгового кодексу (містить статті Закону Дубена^[1], який уперше нормував переддоговірне погодження умов договору франчайзингу), Європейського кодексу 1972 р., а також Регламентом № 330/2010. Регулятором відносин виступає Французька федерація франчайзингу (фр. Fédération française de la franchise).

У франчайзингових відносинах франчайзі залишається юри­дично незалежною особою: він несе пов­ну відповідальність за використання об’єктів права інтелектуальної власності, здійснює незалежне управління власним бізнесом, несе всі ризики, пов’язані з використанням франшизи. Франчайзер за­лишається власником об’єктів права інте­лектуальної власності, при цьому розширює територію їх вико­ристання через угоду із франчайзі. Часто- густо у французьких договорах франчай­зингу можна зустріти умови про надання те­риторіальної ексклюзивності франчайзі, покликані регулювати конкуренцію на ринку.

Цікаво, що франчайзі залишає за собою пра­во власності на клієнтську базу та за домовле­ності може перепродавати її франчайзеру після завершення дії договору.

Особливий і порядок укладення договору франчайзингу у Франції. На початку сторони мають погодити між собою переддоговірний інформаційний документ (фр. “le document d’information précontractuelle”, скорочено — DIP). Він включає:

• баланси франчайзера за останні два роки;
• відомості для аналізу фінстану та інфор­мацію про пізнаваність торгового знака;
• фінстан франшизи на національному та місцевому ринках;
• докладний список франчайзі та їхні кон­тактні дані;
• кількість укладе­них минулоріч фран­чайзингових угод;
• строк дії запро­понованого контрак­ту, умови його понов­лення, припинення та зміни.

Усю цю інформа­цію мають передати разом із проектом до­говору франчайзин­гу не пізніше 20 днів до обумовленої дати укладення договору франчайзингу.

Італія

В Італії регулятором франчайзингових пра­вовідносин виступає Італійська асоціація франчайзингу (італ. Associazione Italiana del Franchising).

Правове регулю­вання забезпечуєть­ся нормами італійсь­кого Закону^[2] та Декрету № 129^[3], згаданих уже Європейського кодексу 1972 р. та Регламенту № 330/2010. За суттю італійське регулювання нагадує французьке, однак має особливості.

Наприклад, так само як і у Франції передба­чено обов’язок переддоговірного погодження істотних умов франчайзинг-контракту. Згідно з

ним франчайзер зобов’язаний за ЗО днів до дати укладення договору передати франчайзі бухгал­терські баланси фірми та інформацію про кіль­кість укладених франчайзингових угод (але за останні три роки діяльності), інформацію про судові спори чи арбітражі, котрі безпосередньо стосуються угоди (теж за останні три роки).

Італійський закон зобов’язує франчайзера перед створенням мережі франшиз поперед­ньо перевірити свою комерційну концепцію на ринку. Тож до укладення франчайзингових угод допускають проекти, що вже добре заре­комендували себе.

Важливо, аби франшизу було викладено пи­сьмово, щоб вона містила всі визначені Законом умови, інакше такий договір визнають недійс­ним. Також особливість італійського франчай­зингу — обов’язок сторін погоджувати супере­чки через арбітраж і лише опісля — у суді.

Іспанія

Закон Іспанії № 7^[1], Королівський указ Іспанії № 2485^[2] — це перелік національних норматив­но-правових актів, що регламентують відноси­ни франчайзингу в Іспанії.

Знову-таки, констатуємо: суть такого регулю­вання зводять до встановлення правил для пе- реддоговірних домовленостей сторін (ну як тут не пригадати Закон Дубена, адже іспанці одні з тих, хто перейняв французький досвід).

Специфіка іспанського регулювання фран­чайзингу, беззаперечно, — ведення спеціально­го реєстру франчайзерів, до якого вносять дані
про франчайзерів, які діють на її території (як національних, так й іноземців).

Великобританія

Британська асоціація франчайзингу (англ. British Franchise Association, скорочено — В FA ) теж веде окремий обліковий реєстр акреди­тованих франчайзингових компаній, із якими можете укласти франчайзингові угоди. Із цим переліком можна ознайомитися на сайті http:// www.thebfa.org/members.

Франчайзингові відносини у Великобританії передусім регулює Європейський кодекс 1972 р., Етичний кодекс BFA. Також асоціація розроби­ла власні арбітражні правила врегулювання франчайзингових суперечок (див. Arbitration Scheme Rules від 2001 р.), за якими вона й здій­снює арбітражний розгляд таких справ.

Висновки

Європейське законодавство встановлює загальні принципи відповідності договорів франчайзингу антимонопольному законо­давству ЄС. На цьому законодавче регулю­вання закінчується, залишаючи свободу сторонам франчайзингового договору осо­бисто визначати його конкретні умови.

Для європейського договору франчайзин­гу характерний ряд антимонопольних умов. Зокрема, умови щодо встановлення єдиної ціни, умови, які забороняють франчайзі про­тягом дії договору (і протягом розумного строку після його завершення) відкривати аналогічні чи подібні підприємства на тери­торії, де він може бути конкурентом для ін­ших членів франчайзингової мережі тощо.

Європейська спільнота виробила власне законодавче поле для врегулювання відно­син франчайзингу.

^[1] Закон Іспанії № 7 — Закон “Про роздрібну торгівлю” від 15.01.96 р.№7.

^[2]  Королівський указ Іспанії № 2485 — Королівський указ “Про внесення змін до статті 62 Закону “Про роздрібну торгівлю” № 7 від 15 січня 1996 р., щодо регулювання режи­му франчайзингу та створення реєстру франчайзерів” від 13.11.98р. №2485.

^[1]  Закон Дубена — Закон (Франції) “Про розвиток комер­ційних та ремісничих підприємств та поліпшення їх еко­номічного, правового й соціального стану” від 31.12.89р. №89-1008.

^[2]  Закон Італії № 129 — Закон Італії про регулювання комерційного франчайзингу від 06.05.04 р. № 129.

^[3] Декрет (Італії) від 29.09.05 р. №129.