Насамперед слід розрізняти права й обов’язки власників (засновників) підприємства та його найманих керівників.
Відповідно до ст. 101 ЦКУ засновники установи не беруть участі в управлінні нею. Також відповідно до ч. 3 ст. 65 ГКУ для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядову раду такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власникові, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Далі, згідно з ч. 1 ст. 89 ГКУ, управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи (рада директорів тощо) та посадові особи (керівник тощо), склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.
Тобто самі власники підприємства не беруть участі у керівництві його господарською діяльністю, проте вони мають право на отримання дивідендів у разі отримання прибутку. Відповідно до ст. 167 ГКУ, корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією (зверніть увагу: тут мається на увазі не щоденна робота з управління госпдіяльністю підприємства, а управління самим підприємством — зокрема, участь у загальних зборах, призначення керівника, укладання угод на особливо великі суми тощо), право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) тієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом.
З огляду на викладене вище засновники не мають потреби перебувати в офісі підприємства, якщо вони не здійснюють своїх повноважень як засновники (участь у загальних зборах тощо). Якщо фактично засновники здійснюють щоденне управління госпдіяльністю підприємства, то це фактично трудові функції з управління госпдіяльністю підприємства.
Відповідно до ст. 2 КЗпП, право громадян України на працю — це одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, яке забезпечується державою.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення за соціальним страхуванням у старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізособами. Отже, враховуючи зазначене вище, якщо засновники не беруть участі в управлінні установою, то й необхідності щоденно перебувати на робочих місцях немає.
А якщо вже засновники перебувають на робочих місцях, фактично здійснюють управління господарською діяльністю підприємств, але без укладення трудового договору, то тут відбувається порушення ст. 24 КЗпП. У випадку фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати ЄСВ та податків — застосовується штраф у 30-кратному розмірі МЗП, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника щодо якого скоєно порушення відповідно до ст. 265 КЗпП.
