Твій тато сидить вдома, а мій воює”: готуємо дітей до розмов у школі. 6 типових ситуацій

Як дитині спілкуватися з однокласниками, якщо у них загинули батьки або вони пережили бомбардування? Як не образити школяра, якого поранили? Як не допустити цькування дітей через те, що чийсь тато воює, а чийсь – удома, що хтось переселенець, а хтось розмовляє російською? Як батькам не пропустити момент, коли дитині потрібна психологічна допомога?

Про це LIGA.Life поговорила з Олегом Романчуком, дитячим психіатром та психотерапевтом центру “Коло сім’ї”, директором Інституту психічного здоров’я Українського Католицького Університету та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії.

Ці рекомендації більше загальні, каже Олег Романчук. Адже в кожній ситуації можуть бути різні умови і реакції дітей. Але деякі пункти проговорити важливо завчасно.

Чи варто з дитиною говорити про війну

Важливо мати золоту середину між тим, щоб тримати дитину в повній ізоляції, та переобтяжуванням інформацією про жахіття війни. З одного боку, дитині потрібно пояснювати, що відбувається, які є головні новини – а також їх належно розуміти. З нею треба говорити, щоб вона не залишалася з новинами наодинці, а знала, що дорослі завжди підтримають, скажуть правду і завжди дадуть надію.

З іншого боку – не треба показувати моторошні відео вбивств, катувань тощо. Обмежуйте соцмережі та телебачення – у дітей, крім війни, має бути ще навчання, дружба, спорт, прогулянки, хобі тощо. 

“Твій батько сидить вдома, поки мій воює”

За словами Олега Романчука, дитині варто пояснити, що в цій війні кожен має бути на своєму місці. Хтось працює лікарем – і це важливо, інші – працюють на підприємствах, заробляють гроші, платять податки і роблять пожертви. Кожна праця – важлива.

“Ми маємо пояснювати, що ми особливо цінуємо наших воїнів, але водночас кожен із нас робить щось важливе для нашої перемоги і нашого відродження. І діти також. Бо наші воїни воюють, щоб ви вчилися, виросли світлими, мудрими людьми, стали добрими фахівцями і будували нашу країну”, – каже лікар-психотерапевт.

Він зазначає, що окремо дітям треба пояснювати, що “розбрат є на руку ворогу, а ми маємо бути згуртовані, єдині – у цьому наша сила”.

“А чого це ти російською спілкуєшся? Ти що, “русня”?

Якщо дитина приїхала з нині окупованих територій або регіонів, де спілкувалася російською, зараз її спроби перейти на українську треба підтримати, а не висміювати за можливі помилки.

“Ми дякуємо за ці старання, бо розуміємо, що це може бути важко для них. Хтось каже кілька слів, а потім починає хвилюватися і проскакують російські слова, інші – вибачаються і переходять на російську. Але вони намагаються.

Я впевнений, що питання мови вирішиться у мудрий, еволюційний спосіб. Наша мова відродиться, і це не нестиме загрози нікому і не має стати джерелом ворожнечі”, – каже Романчук.

Лікар-психотерапевт зазначає: важливо, щоб і батьки, і вчителі пояснювали школярам – ми усі різні і важливо прагнути розуміти і поважати один одного. Зараз у класах можуть бути “намішані” діти з різних куточків України, з різного культурного середовища, з різною мовою – і це склалося історично.

“Діти мають знати, що ми – різні, але обов’язково будемо єдиним мудрим об’єднаним народом і для цього треба докласти зусиль. Усім. Ми не дозволимо розбрату зруйнувати наш стрій. Бо ми, українці, на жаль, в цьому часто маємо проблеми. Ми швидко беремося засуджувати один одного, хто тут “правильний чи неправильний українець”, і переходимо на конфлікт. А треба бути мудрішими. Лише в єднанні ми непереможні. І це треба доносити до дітей”, – розповідає фахівець.

“Та що ти знаєш? Я пережив обстріли, а ти – ні”. 

Якщо ваша дитина розповіла про агресивну поведінку з боку дітей, хто переїхав з інших регіонів, де були обстріли, то варто їй пояснити, що така реакція часто може бути через біль від пережитого. Мовляв, дивись, Рома довго був під обстрілами в Маріуполі, а тепер він виїхав і йому, мабуть, боляче, а коли нам боляче, ми часом злі на весь світ.

“Ви можете порадити дитині сказати: “Мені дуже шкода, що ти це пережив” або “Я співчуваю, що таке було і ти втратив дім”. Ми можемо висловити підтримку і співчуття такому однокласнику.

Це ворог вибирає, куди скеровувати ракети. Це почуття часто буває у дорослих, що вони відчувають провину – я в безпеці, а там хтось – ні. Але чи є користь від таких докорів? Якщо ви в безпеці, не коріть себе, а робіть все, що можете для перемоги”, – каже Романчук.

Такі діалоги допомагають дитині, додає лікар, набувати емоційної компетенції: “Почуття провини доречне, якщо ти дійсно когось образив чи припустився прикрої помилки. Тоді треба попросити вибачення і виправити ситуацію. А коли я себе звинувачую за щось, що не коїв, це помилкове відчуття, даремне “самоїдство”. Його треба відпустити”.

Якщо у дитини хтось із батьків на фронті 

Учні класу або ваша дитина може сказати цьому однокласнику/-ці, що знає про його/її батьків-воїнів, що зараз захищають Україну, що вдячна за це і хоче висловити підтримку. Такий крок дає дитині, яка сумує за своїми татом чи мамою, відчуття гордості, каже Олег Романчук.

“Це дитину також відкриває для того, що вона може про це говорити. Вона може відкритися, якщо їй буде щось боліти, а ми в разі чого готові її підтримати.

Турбота з боку однокласників, вчительки, важлива для дитини, яка може відчувати тривогу за батьків, переживати за їхню безпеку. Адже вона знає, що всі навколо вдячні її батькам, як і іншим захисникам України, їх цінують, вірять у перемогу і сподіваються, що врешті ми переможемо і всі будуть знову поруч із близькими”, – каже Олег Романчук. 

Якщо у дитини хтось із батьків помер

Нам важливо не ізолювати дітей від жалоби – зокрема, коли хтось інший переживає втрату, каже лікар-психотерапевт: “Усім дітям важливо розуміти, що є втрати, і уміти бути підтримкою для інших, коли вони втрачають близьких. Це частина зрілості. І діти не навчаться цього, якщо ми з ними про це не говоритимемо. Треба спілкуватися, дивитися мультфільми чи фільми, де є сюжет із втратою, пояснювати. Вони мають вміти бути поруч з іншими. І коли в класі є ті, хто пережили втрату, ми не маємо триматися осторонь”, – каже Олег Романчук.

Якщо така болісна подія сталася, що хтось у класі втратив рідних на війні, важливо, щоб вчитель повідомив школярам про це, а вже клас має вирішити разом, як вони можуть підтримати однокласника/-цю. Наприклад, старшокласники можуть за бажання бути на похороні, щоб бути поруч з однокласником/-цею, який/-а втратила когось із рідних. Молодші – передати слова підтримки через вчительку.

“Підтримка – це не якісь слова розради. Бо немає слів, від яких цей біль зникне.

І бути поруч у випробуваннях – бо треба жити далі. Віра та підтримка оточення дозволяє долати крок за кроком непросту дорогу переживання втрати…” – каже Олег Романчук.

Крім того, діти мають розуміти важливість вшановування пам’яті загиблих. Коли однокласник/-ця повернеться до школи, можна розпочати урок хвилиною мовчання. Або поспілкуватися з родичами дитини, порадитися, щоб вони на уроці розповіли, якою людиною був той, хто загинув.

Поставити свічку, фото, послухати історії, помолитися разом, посадити у пам’ять дерево, започаткувати добру благодійну акцію – способів багато. Головне, щоб дитина знала, що в цей час вона не одна і що ті, кого вона любить і хто загинув, живуть у наших серцях, нашій пам’яті і наших добрих справах. І завжди житимуть.

Також Романчук радить вчителям бути на зв’язку з рідними учня, щоб коли він вперше повернеться до школи, зустріти його, обійняти, подати руку, поспілкуватися, підтримати.

Якщо у дитини було поранення

Дітей у класі треба попередити, що у їхньої однокласниці чи однокласника було поранення, травма, щоб була адекватна реакція, коли побачать однолітка з гіпсом, милицями, на візку чи з імплантом. Тому проговоріть, що в класі є дівчинка, у якої було поранення, можливо, ампутація.

“У такій ситуації діти можуть побажати швидкого одужання і запропонувати: “Якщо тобі потрібна буде поміч, не вагайся нам сказати”. Ви сказали, що готові прийти на допомогу, тому тепер рішення за нею. Коли всі “носяться” з допомогою, гіперпіклування може дратувати дитину і бути недоречним”, – пояснює психотерапевт.

Якщо дитина ще відновлюється після поранення і не ходить до школи, можна домовитися в класі і передати їй листівку з побажаннями від кожного через вчительку, або провідати, якщо батьки вважають, що це не завадить, чи записати для неї відео. 

“Такі труднощі можуть вчити дітей бути добрішими, співчутливішими. Це також можливість для дітей зростати у вмінні підтримувати один одного”, – додає Олег Романчук.

Коли батькам варто звернути увагу на поведінку дитини

Іноді діти не хочуть розповідати дорослим, що у них проблеми в школі. Їх не розуміють, над ними жартують, вони відчувають себе “білими воронами”. Зверніть увагу на поведінку дитини.

• Якщо зі школи вона приходить з вираженим емоційним дистресом.

• Якщо вчителі дають сигнал, що дитина постійно тривожна чи сумна, апатична, на уроках десь “літає” або розгублена, помічають, що падає успішність.

• Якщо дитина каже, що не хоче йти до школи, бо їй там некомфортно, повідомляє про булінг чи інші шкільні проблеми.

• Якщо дитина надмірно тривожиться, боїться надмірно розлуки з батьками, постійно переживає, що щось може статися жахливе, або ж навпаки пригнічена, апатична.

Поговоріть із нею. Можливо, їй просто потрібна підтримка люблячих батьків. Якщо дитина відкрито каже, що не хоче йти до школи, бо вони спускались до укриття і вона злякалася, або коли йшла додому, почула сирени і не розуміла, куди бігти, – вислухайте її. Дозвольте проговорити всю історію, проживіть із нею кожен крок. Пам’ятайте, що ваша підтримка і любов – головні ліки.

Якщо ж ви бачите, що вищевказані ознаки є стійкими, або ж бачите, наприклад, симптоми посттравматичного стресового розладу:

• дитині повторно сняться страшні сни про пережите, 

• вона уникає всього, що їй нагадує про пережиті психотравматичні події,

• є стійкі порушення уваги, пам’яті, емоційної регуляції, поведінки,

• є відчуття постійної тривоги,

• є неспокій, напруга у тілі,

треба звернутися до спеціалістів. Можливо, у дитини посттравматичний стресовий розлад і необхідна спеціальна психотерапевтична допомога. Але не потрібно паніки. Є ефективні методи допомогти. Але важливий фактор – час. Чим скоріше ви звернетеся до спеціаліста, тим легше “загоїти” рани душі.

Крім посттравматичного стресового розладу, є інші проблеми – і депресія, і тривожні розлади. Але є можливості ефективної допомоги – важливо звернутися за нею.