Наше спокійне розмірене життя в один момент руйнує війна. І бере нас у заручники. І бере заручників. І серед них бувають ті, хто ніби й далекий від війни, але, ставши заручником, несе ту війну в своїй душі чимдалі. Несе її в інші душі, і без цього зранені.
Бекграунд. Автор книги – Жанна Бенамер, 1952 року народження, відома французька письменниця, яка має на власному рахунку вже 38 написаних популярних книжок. Її батько був алжирцем, а мама – італійкою. Сім’я переїхала в портове місто Ла-Рошель на заході Франції, коли їй було всього п’ять років.
Вона – професорка французької мови, і незважаючи на своє мультикультурне походження, пише свої книги лише французькою. Також вона багато публікувалась у різних популярних видавництвах.
У передмові до книги «Заручники душі» йдеться: «Роман окреслює шляхи до істинної свободи – тієї, яку вдасться знайти, лише осягнувши потаємне в самому собі».
За вдалий пошук оцього потаємного книжку «Заручники душі» 2016 року нагороджено літературною премією Жакі-Букен. Що про неї можна сказати? Вона глибоко вражає. І глибоко відгукується нам, українцям, чиї душі також зранені війною, як і душа її головного героя – військового фотокореспондента Етьєна.
Оригінальна назва: «OTAGES INTIMES»
Видавництво: Видавництво Старого Лева
Наклад: 2000 примірників
Сюжет. «Йому пощастило. Він живий. Він повертається».
Військового фотокореспондента, якого викрали в одній із гарячих точок на мапі світу, обміняли й повертають додому.
«Упродовж декількох місяців він був розмінною монетою у стосунках між двома світами, у цьому й полягала єдина його цінність. Відчув це всією своєю плоттю. Зрештою, це відчувають цілі народи. Ніколи не зможе цього забути».
І ось його повернення чекають усі знакові в його житті люди. Які також є знаковими персонажами цієї книги. Та й загалом знаковими.
В аеропорту на нього очікує мама Ірен, яка його виростила сама, адже життя тата, який поплив на вітрильнику, в якийсь момент назавжди стерла буря.
«Побачивши літак, Ірен з усієї сили притискає до себе сумку. Вона не рухається, ледве дихає. Причаїлася, немов миша, щоб не сполохати великого птаха, що заходить на посадку і мусить приземлитися. Усім своїм єством супроводжує його приземлення. У голові зовсім порожньо. Все відлинуло в серцебиття. Все її життя».
Його очікує колишня кохана Емма, яка веде із собою внутрішній діалог на тему свого приїзду сюди: «Він нарешті повернувся. Він живий, а їй потрібно повернутися у своє життя вільною».
На його приїзд очікують також його друг та подруга дитинства, з якими вони колись грали на музичних інструментах і загалом були нерозлучним тріо.
Його друг Енцо грає на віолончелі. Їхня спільна подруга дитинства Жофранка була певний час його історією життя, забути яку він намагається тепер польотами на параплані.
І, нарешті, сама Жофранка, яка грає на флейті. Її колись в дитинстві покинула мама і тепер у Гаазі вона консультує жінок, які зазнають насильства під час війни. «На війні зґвалтування – зброя. Противника вражають через тіла його жінок. В інших країнах також це відбувається. На всій планеті чоловіки роблять це з жінками. З людьми. Відколи? Завжди».
Сам же головний герой Етьєн грає на фортепіано. Його партія ніби весь час збивається, фальшивить, а спогади, наче каміння, повертають його до епізодів полону. І до епізодів війни. До жінки, яка намагається вивезти свого мертвого чоловіка і врятувати своїх живих дітей. До людей зі зброєю, чиї мізки, ніби кайданами, сковано фальшивими переконаннями. І внаслідок цього «смерть на війні – це норма, розкіш – померти швидко, без страждань».
Війна і смерть в романі переплітаються. Заручництво на війні і в житті також. Адже можна звільнитись з полону, а як визволити з полону душі? Ніяк.
У книзі напрочуд вишукано побудовані фрази, хочеться їх запам’ятати й цитувати. Ось лише декілька з них:
«Але хіба ж можна обняти всю спустошеність людини?»
«Птахи все бачать, і ніщо не обтяжує їхніх крил».
«Етьєн підвівся. Йому потрібен океан. І горизонт. Щоб образи повільно віддалялися і можна було стежити за ними, аж поки не зникнуть з поля зору».
«Сів під деревом, заплющив очі. Розплющивши, побачив над собою порізане листям світло».
«Треба прийти до згоди щодо слів. Не тиснути словами на тих, кого любиш».
Загалом герой протягом книги перебуває в проміжному стані. Нібито вже й не бранець, але ще й не вільний. Ось він і намагається второпати, ким же він є насправді. Як намагаються зрозуміти себе й інші персонажі, продираючись крізь переплетіння власних доль та почуттів. Як намагається це зрозуміти й той, хто про них читає.
Вам сподобається, якщо: ви шукаєте відповіді на багато запитань, які перед вами поставила війна. Після прочитання ви зрозумієте, як багато людей їх шукає.
І загалом книгу написано навдивовижу легко, хоч і йдеться про важку тему – тему війни. Ніби контурний стиль оповіді залишає відтінок змішаності фарб і змішаності почуттів, які загалом породжують приємний післясмак. Так буває, коли читаєш талановито написані книги.
Вам не сподобається, якщо: ви очікуєте чітких відповідей на злободенне. Їх тут немає, бо і автор, і герої самі їх шукають.
Загалом книга пропонує дещо хаотичну оповідь, обкутану французьким шармом та схожу на бурхливу емоцію, яка в процесі й розвивається.
Також, попри величезний талант автора, відчувається, що про війну пише людина, яка її не знає.
Головна причина прочитати: книжку варто взяти до рук тим, хто, як і головний герой, перебуває в проміжному стані, й тим, хто хоче зрозуміти цей стан.
Українцям дуже близька тематика цієї книги, адже життя і смерть, про які тут йдеться, стали сьогодні нашим життям і навіть буденністю.
Усі фрази, думки, діалоги неймовірно відгукуються. Ця книга для нас і про нас.
